Ученый делает эксперимент над крысами. Он изучает рефлексы. Когда крыса нажимает на нужную кнопочку и та загорается, он дает им еду.
Крысы в клетке. Одна из крыс:
- Смотри, как я его выдрессировала! Нажимаю кнопочку, а он мне дает еду!!!
Сила: іще не відомо, хто є насправді експериментатором, можливо, навіть існує хтось третій, для кого i ці криси і вчений є також об’єктами дослідження.
Порушена реполяризація шлуночків, порушена, зрушена «робота» серця мого, тахікардія. Скрізь клітинки чорних літер, що вилазять з-під курсору, не відчути, як із 112-ти ударів перетворюється 123-и за хвилину. ”Не прячь свою печаль пусть она прольеться пурпурной каплей на кусочки льда”,– лежу, зкрутившись клубком під ковдрою, і очі дивляться на все боком. Холодно, обмотавшись халатом, мене просто «рве» на частини, хаотично в плейлістах (давно вже неслуханий) Дельфін.
Печаль, печія, пече. Печія від кожної випитої вранішньої чашки кави, пече від думок у голові і температури, печаль і часом моє серце збивається з такту. Орган мені невідомий, який я не бачу очима, але який «еще очень часто бьет в вески», коли я не можу заснути, здається, що воно в моїй голові, а не під ребрами.”Моя жизнь вытекает как вода из-под крана”. Нащо мене пугати і без стуку вриватися в двері, і не дати дослухати пісню? Я склала ще один список «хочу» і на кожен четвертий день я знаю, що на столі буде плитка шоколаду. Чай і ложка випікають зараз губи. Треба писати. Але я кину. Дістану сьогодні згорток з-під столу паперу і буду малювати те, що почала два роки назад. Але це буде через якийсь час, оскільки я насправді ненавиджу коли хтось спостерігає за тим, як я шось роблю. Відчуваю. Сором. Можна лише тільки завершене їм показувати.
Колись в мене був вчитель, який говорив мені коли моя робота буде закінчена. Він пішов, він десь мій спогад. Тепер я сама вирішую « з а в е р ш е н і с т ь ». "Я знаю, что иногда бывает нужно посидеть в тишине".
Post scriptum. Вона знову увірвалася в мої двері "позвони Андрію і поздрав!!!", мама. Колись про брата написала, прикріпивши в кінець картинку (ілюстрацію Владислава Єрка до "Сніжної королеви"). Я йшла сьогодні додому, лопаючи підошвами кригу. Мій "Кай", який десь складає слово " в і ч н і с т ь" (інфініті, aeternitas), сьогодні йому виповниться 24. Аби це була не крига, дівчина, в якої таке ж ім'я, як і в мене; аби ти не повторював долі наших предків.
Рік тому. І так. Сьогодні брат відлетів на навчання за кордон. Сьогодні реєстрація. Я сумніви маю взагалі писати, це вже не перший блог, випадково сюди потрапила (шукала картинки, звичка), а завтра я напишу перший запис і пообіцяю собі «писати» те, що думаю. І я таки напишу багацько записів, з них – половину просто видалю, частину із залишених - під гриф «тільки друзям».
Хтось в цей день заробляє гроші на прострочених із несмачною начинкою у формі серця печиві, або на листівках, e.t.c. Хотілось обматюкати того, хто зараз дзвонить о дев'ятій під час сніданку. Мені подзвонили і попросили прощення. Після реплаїв "то може вже і пост писати??". І от я задаюся питаннями "чи можна простити?", "чому?", "чи можу я себе взагалі простити?за що?також, чому?".
Колись однокласниця зачитувала свій твір на весь клас (навіщо вивертати інтимне навиворіт, що нового, навіщо одкровення?) про котресь з кохань і вжила пару слів "прощання-прощення" (одне із двох, прощання чи прощення, короче вибрала вона прощання).
Чи можу я простити їх, усіх? Чи можу простити ляпас і плювок у обличчя, за те, що зробила не так як хотіли (бо хтось думає інакше чим я)? Чи можу простити брехню матері? Чи можу прости незначну на перший погляд образу, але вона - скіпка маленька, через що загноїна "рана"? Чи можу простити кращу подругу за неповагу і бруд сказаних її слів (забігаючи на перед, вона прощена, але давно вже недруг)? Що значить оце "простити", чому "закривати очі" і нащо їх "закривати"? Нерозкидування словами і не бісер вони, нанизати.
Інфекція у очах… тепер у мене білі вії від сульфацилу, одна крапля і пече ж як! Думаю, що очі, то є самий чутливий до болю орган (причому сенсорний*).
Коли йшла до аптеки, вийшовши з дверей під’їзду, побачила чоловіка з маленьким хлопчиком. Вирішила не вітатись, бо я їх і не знаю настільки… вітатися для мене, як і знайомитись, то «незручність». Малий: «Здравствуйте!»… Я: «Привет!» (цікаво, як швидко він читає думки?). Стьопка, він-таки маленьке чудо, колись моя бабуся любила сидіти на лавочці, розказувала як він посміхається і простягає руці… Якось я в тому році (також взимку) йшла додому, а він зі своєю бабусею виглядав з вікна, стоячи на підвіконні першого поверху, настрій мій був подавлений, Стьопка помахав мені руцьою, а я йому, далі малий усміхнувся і я – у відповідь...
П.с. його "здравствуйте" перекреслює всі мої мего-думки за весь тиждень, чи навіть цілий рік.
Колись, коли мене хвилювала естетика, і що одягнути наступного дня, я кожен день прасувала речі, вже так давно забула, бо для мене зараз річ – випране, сухе і пахне не важливо якою хімією, «свіжістю». Мама також була фанатом прасуванням, лишній раз питала «може тобі вигладити рубашку чи галстука?».
Блін, вночі я дістаю праску, заливаю воду, з посмішкою у вустах. Згадую першу краватку, в мене їх було багато, улюблений «простий вузол», випрасований в бірюзові та сині лінії, англійський тонкий чорний і шотландська клітинка, коричневий шовковий у квіточки. Перший. Я не вибирала «галстук», це він мене обрав. В сьомому класі мама помітила, що рубашки всі закороткі для моїх рук, я просто купила білу, а виходить вона з ним продавалася. Широкий, короткий, в чотири кольори стрічок: білий, тілесний, оранжевий, чорний. Моя краща подруга вкрала у свого брата зі шкафу підтяжки. Чорні штани, їм на зло, з велюру, «не класично», піджак у руках, випрасована рубашка і галстук, - це я.
Один і той же сон про ідентичні двері і грати на них. Неможливість виходу.
«ці картинки в голові, вони просто симулятори життя....на жаль.»
Діти обліпили клітку. Одна маленька дівчинка тримається відстані. Як можна замикати? Понавигадували подчуттів, наче тих хвороб, за симптомами. Нове відчуття: хвилює, хочеться огорнути маленьку пташку, але боязко, можна ненароком придушити, може заклювати своїм дзьобиком. Пташці кидають зерна, ллють воду, але їй то нідочого. Тікає від великих очиськ. Ледь чути як вона пищить і не дає дівчинці рушити з місця.
Птаха не символічно свободі, вітру, небу. Птаха не знає що це таке є, вона не може зрозуміти що трапилось , їй залишається битись об металеві «стіни», на поталу поглядам-пострілам і вискубуванню пір*я.
Щось перемінилося в тобі, щось. Всього за тиждень. Не знаю що, відчуваю, не так.
Не можу перестати думати. Початок другої ночі. Якщо зробити тіло повністю нерухомим при свідомості, то через декілька хвилин ти вже відчуєш біль, через годину відчуєш, ніби по тілу розливають камфорний спирт. О цій же годині, на іншому кінці міста десь вона також не може заснути і пише мені великі листи, вибачається за обсяг в більше, ніж 200 рядків.
До 12-ої лічені десятки хвилин, намагаюся врятувати дух нового року, нашвидкоруч збираючи штуну ялинку, обличчя видає смуток.
«Можливо, твоє життя і не таке вже нікчемне?»
Стоїмо, тримаючись за руки у «варежках», - «Падаємо?» .
Я хочу впасти у цей сніг, з якого нічого не можна зліпити, який сиплеться, мов цукрова пудра, але коли треба вже падати, я передумала…
«Мы властелины улиц». Тим паче після 1-го рідко випаде зустріти людей на них.
Їжа – шоколадні цукерки, на маленьких синіх картонних сердечках написано білим «довіра», багато не видалених повідомлень на стільникові, але видалено останній пост про очікування, як знак того, що не здійснилося. І комусь було влом написати хоч слово в он-лайні, йому байдуже, він хотів змінити своє життя, хоча б тим, щоб просто напитися у новорічну ніч, бо його задрала буденність, кілометраж. Дивитися на зорі, як те, що постійно буде перед очима і так далеко, це питання про «звідки ми? хто ми?». Як по мені, то якщо вибирати, то краще зорі в небі (парафраз «лучше синица в руках, чем журавль в небе»).
Не важливо настільки твої вчинки виглядають тупо, головне – це було твоє рішення, а не чиясь там критика.
Якось моторошньо. Ці будівлі… вони всі однакові, болотно-зелені, темно-сині, однакові, багатоповерхові. Все створено так і давно, щоб навіть перед цими, вибудованими в ряд гігантами, кожен би відчув свою мізерність. На високих заборах круки і ворони. Сосни. Знов. Холодно. В кінці «коридору». Симетричні прямокутні «колони», сірість. А далі – черга. А за дверями – крики.
Однакові поверхи. Занадто.
Холод металу, прибори.
Зв’язані, пов’язані руки. Різати. Без наркозу. «Боляче не буде». Як багато «не-».
«Не-е-наааааа-даа! Нееее-нааа-да!!!». Крик. Це більше, ніж рев, не тварини. У приміщенні їх декілька. Спостерігачі і «кати». Ширма. Блідо-жовта. Ти кричиш, ти знаєш, що вони не можуть цього витримати, кожен рик – це їх дратує, грає на нервах, « чіпляє за живе» (якщо ще в них лишилася крапля живого), вони вже не знають чого казати, навіть брехня втратила сенс. Це продовжується довго. Один з тих моментів, коли хвилина здається вічністю. Відчуття, як у жертви. Жертви аморальності, чиїхось експериментів, чийогось виконаного обов’язку, бо на бейджику – «лікар». Інколи крізь сльози великі вікна і ті ж сосни. За що? Навіщо комусь потрібно знати здоровий чи нездоровий ти? І холод у ногах. «Гусяча шкіра». І нікому непотрібне написане накарлякане без жодного бажання писати у медичному листі, також у кінці ‘Z’ (щоб ніхто «після» не дописав лишнього).
По іншому коридору дітям крапають «виїдаючий» біль у очі, щоб ширше були зіниці, щоб краще відбивалося світло. Але сил немає йти. Далі. «Облиш. Ненавиджу. Тебе.». Задишка, важко ковтати захлинаючись, сльози. Для чого? А в одному з таких крижаних корпусів.. ще й на кожному поверсі намальовані сюжети з казок. Як брехливо. Тхне брудом. Навіть їхні обличчя. Натягнутими емоціями, фразами недоречними. І для чого присягати на клятві , одягати білого халата? Білого?
Що значить «в здоровом теле здоровый дух»? Навіщо визначення «здоровості» і анатомічна модель людини (чиясь «модель», гост)?
У неї рідкісна група крові. Вона, себто моя мама, здала свою кров, щоб заплатити за квартиру. Приблизно за ті ж самі гроші мої сусіди замовили одному художнику картину, щоб той намалював їх дочку з фотографії. Все заплачено. Робота їм не сподобалась. На полотнітака злюча і страшна, прям мотив з «Портрет Доріана Грея». Мама попросила спробувати намалювати її, але відмовляюсь. Я боюсь. Коли малюєш людей, ти втручаєшся в них, чорнильними ручками, фарбою, ти додаєш своє, бо твої очі, вони мов фотодетектор, викривляють частково реальність. А потім, з-під твоєї руки «виходять» інші люди, не ті, з яких це все роблено. А хтось чекає ідеальної копії. Дзеркала.
Писати нічого. Нічого, бо ніколи. Нічого, бо, дійсно, немає про що.
Сьогодні задрімала в електричці, прокинулась від чийогось храпу і побачила, що я опинилася в «сонному царстві», ще й вимкнули світло, замальовані інеєм шибки, безліч опущених заплющених очей, мене морить на сон, але не здаюсь, бо просплю станцію, бо потім буде важче. Це так солодко вранці, коли холодно, не вилазити з ліжка з-під теплої ковдри о 7:42, коли зазвичай прокидатись треба о шостій. Так ненавиджу. Готувати. Ранок понеділка. Підгорілі котлети і вже, будучи одягненою (запізнююсь), згадую про зуби, як завжди, я плюю на все і йду до ванни у чоботях за зубною щіткою.
рostscriptum: «Сдєлай мені бігом аватар, поки щічки червоні!»
Я хочу. Хочу. Хочу. Багато «хочу». Можу і передумати. Все зразу. Але чого?
Відгородила себе «стінами» «дверима» і «посмішкою». Перхапс,від всього, що могло причинити болю, але причинило. Інколи так хочеться стати маленьким і сховатися, як апельсиновий зайчик, подарований на день Св. Миколая багато років тому, і мріяти про чиїсь малі руки і теплі обійми.
Середжовтогарячих ліхтарів я вдихатиму на повні груди з легкістю повітря і дивно так по зеленій траві бігти, попередньо перебігши швидко асфальт,побоюючись зустрічних машин. А потім, знову «зачинятись» у домі, квартирі, за дверима, ключами, дзеркалами, кімнатами, плейлістами і з посмішкою трясти кулю зі штучним снігом і таким примарним лицемірним дідом Морозом всередині, часом вирізати сніжинки. «Фрозен». Так! Зачинене і крихке, як ця сніжна скляна кулька, і, якщо в мене є «серце», то там встромлена крижана скалка, і якщо моя «душа» – мозок і, створений навколо поле-простір, то там найбільше місце пам’яті займають друзі (їх мало, але вони – це більш ніж «багато»; з ними навіть посмішка щира і реальна). І хай там навіть літо, буду пити чай, як завжди, бо то є більш, аніж звичка. Хай хтось загляне до вікна, чи не загляне, буду дивитись крізь ніч і її крапочки сурогатних світил. Також знімати пензлем пил і ним же мазюкати палітру, перекладати пакет з папером, опускати руки на «полі бою» і йти на фамільярні вчинки, обклеювати стіни формулами, страждаючи від пам’яті і безпам’ятства, від страху і безсоння, десь на межі між цимє якесь завуальоване почуття, і якщо воно справжнє, то у будь-якому випадку воно скінчається безсловесністю. Люблю тонкі худорляві руки. Обідране закінчення моїх замірів. Жадання.
post scriptum.звичайно, мені буде потрібна чашка чаю плитка шоколадки і я знайду тобі кольорові горщики.
…С древних времен высшей формой мастерства накха являлось искусство охоты за несбывшимися вероятностями. Всякий человек — настоящий кладезь несбывшихся судеб. Как могла бы сложиться ваша жизнь, если бы 4 июля1975 года ваш отец не пошел бы на море с друзьями, а, скажем, отправился бы домой и, переходя дорогу на красный свет, угодил бы под маршрутный автобус? Были бы вы сиротой, а это, как известно, совсем иная участь и другие перспективы… Вместо того чтобы проживать чужую, скучную жизнь, лишая людей и без того микроскопического шанса воспользоваться ею, можно просто собирать алмазы, которые валяются в пыли под ногами. Всякий человек — ходячая сокровищница, кладбище дивных сюжетов…
— (Жалобная книга)
post scriptum. Макс Фрай - збираюсь читати, як тільки доживу до.. хоча б наступного року.
Прокинулася без годинника о 2:43 і відчула (за останній n-ий період), що мені дійсно добре. Не важлива година о котрій прокидатись. Не могла відвести очей від електричних стовпів, чиїпроводи освітлював ліхтар на чиємусь балконі, і від ранкового яскраво-темно-синього вранішнього неба за чашкою чаю. Вирішила «відкопати» і послухати «Денніч». Відкрите вікно і трохи туману.
___________
- - Кто она? Зачем ты её спас?
-- Я видел её много лет назад, она была ребенком, её родители только что погибли, она плакала, но она была смелой… почему-то она мне запомнилась, я не смог о ней забыть… наверное, это они называют «чувствами», наверное, я её люблю…
Мій страх вилазить з-під ліжка, у нього зношений одяг (чорний костюм), як у диригента, розпатлане чорне волосся спадає на обличчя, довгі руки, не бачу обличчя, тільки очі: великі білки очей. Він протягує свої худющі руки і душить, трясе мене. Все так швидко. Я розумію, що це галюцинація напівсонної свідомості, але мене настільки трясе, що я не можу розвести свої руки.
Як дивно так, рівно о цій годині день назад я вдягла цей одяг. Долізши до ліжка було байдуже, що в цьому ж одязі так і заснула.
Вже 6, а я не хочу прокидатись, але треба. Я згадую про те, як не любила вставати до школи, і, не включаючи світла, вмикала радіо і крутила повзунок, перемикаючи хвилі; згадую про те, як мене вдарило струмом, що на якийсь короткий час мене закоротило, як оту розетку. Цікаво, якщо піднести руку до вогню, ще не знаючи про цей рефлекс, чи може «незнання» захистити? Можливо, опіки – це мій власний вигаданий ефект плацебо?
I’ve got a felling , a feeling deep inside. O, yeah!!! Задихаюсь. Так! Ранок почався. З того, що я забула, як це воно, коли чавлять в електричці. Просто хотіла їх всіх вбити. Хоча б за те, що кожному по-своєму погано, але знайдуться екземпляри із наглістю і своїм «фе!». Просто роздумувала, на скільки це може бути егоїстичним у своїх мріях натиском на одну кнопочку підірвати весь потяг. Або подумки вбити чоловіка (поряд зі мною в маршрутці), що голосно кричить в мобільний, але наступної миті «куда уходит детство?» по радіо і помічаю, що проходять «мурашки» по тілу («и писем не напишет, и врядли позвонит», «оно уйдет неслышно, пока весь город спит»)… тим часом сліпить очі Сонце. Або холодильник пустий, мене подавлено, беру велику сумку і в магазин (добувати їжу). Це ж не значить, якщо обличчя не виражає емоцій, то їх нема. Ще й як Є! Oh, my soul...it's so hard.
Часто фарбувала волосся, шукала «свій колір». Було. Колись. Чому я його фарбувала, не знаю. Можливо, намагалася перекисом водню зафарбувати те, що є частиною мене і справжнього. Чому ж так хочеться, коли «провал» взяти ножиці у руку (караючи себе) і зрізати пасмо того волосся? Колись. Не спитавши мене мені відрізали волосся, весь дитячий садок і дитинство проходила «під хлопчика». Ридання. А звідки ж було знати, що воно відростає? Справа не у тому, щоб полюбити відображення, воно «саме у собі» (те чого ти так боїшся, «боїшся», бо чим більше дізнаєшся можеш втратити цілісність, зруйнувати себе, те, що ховаєш, ховає тіло) і це його треба любити.
post scriptum. і це не тільки про волосся. і про все і ні про що.
Не люблю маршрутку. Просто начиная с 11 pm, она не стоит того, чтоб за нее платить. Когда пусто на улице и темно, холодно и тускло горят фонари по ул.50 лет Октября, и нет практически машин и людей, есть одна из бесценных для меня вещей, - мгновение. Люблю такие прогулки за то, что они редки. Также за это люблю снег, дождь, росу на траве, чай у друзей и самих же друзей, e.t.c.
О том, что мы часто жалеем о пустяках. И о чём не жалеем. Есть люди, которые (когда-то за соседней партой, живя так близко в одном городе) теперь уже далеки для меня настолько ( в списке «друзей» контакта), что у меня нет желания карлякать на стене вроде « С Днём Варенья!», хотя и помню дату.
Об одиночестве.
- Ты не жалеешь меня!
Это я услышала у двери, как только пришла домой. Дело в том, что я болею больше двух недель, пью антибиотики и ужасно кашляю (мама боится, что я умру от пневмонии; тогда она действительно будет одинока).
Вчера она зашла ко мне в комнату и сказала:
-Оля, дяди Васи больше нет!
Дядя Василий – наш дальний родственник по бабушкиной линии. И я подумала «Какая нелепая смерть!». Точнее, не думала, просто не верила.
_____________________________
Момент, когда не хочется верить в реальность, при наличии фактов этой же реальности, о том «Сколько еще должно умереть моих родственников?». Он не обращал внимания на температуру, которая держалась в течение недели, потом решил пойти в сауну с друзьями, после этого его госпитализировали с пневмонией, а вчераего не стало.
И о наличие проблем со сном. Хотя это не проблема. Просыпаться, когда «время полудника», и заканчивать свой «день» чашкой чая на кухне в 4 утра под грохот старого холодильника и клацанье часов с циферблатом-фото класса и дурацкой подписью «наш 7Б» классного руководителя. А дальше, дальше я тихонько ползу к своей кровати и создаю «ночь» задвинутыми жалюзи, но меня не покидают поток мыслей, бешено колотящиеся сердце, пугающая тишина и урчание желудка. Я ненавижу утро потому, что оно начинается гимном страны за стеной по радио (разбить бы его молотком, но влом встать), что всем нужно куда-то бежать и скандалить «кто первый в ванную» (выключать кому-то «на зло» свет, в той же ванной) и тарахтеть, опаздывая, посудой, и успевая почистить зубы, перед тем как выбежать из дому.
О том, как выбирать вещи. Например, духи. Они должны быть такими, что когда ты вдыхаешь запах, тебе захочется дышать ими ещё. И о том, как они надоедают. Люблю удалять. И вообще «люблю» слово, которое лепят куда угодно, человекопонимающий «смысл» - вымысел, как и это слово. На самом деле, мне приходится каким-то способом переводить то, что осознаю, думаю или чувствую в слова, которые в контексте (как всегда) могут иметь как минимум два значения, потому, что ничего лучше ни придумано (многозначность - проблемы понимания).
Что такое «ничего»? Вне зависимости от того насколько по-разному мы видим одно и то же. Можно лгать себе и придумать свой мир, хотя он уже и так существует, он падет. Прихожу из «ничего» и заканчиваю «ничем». Просто опять растворяюсь и сливаюсь вместе со всеми с идеями и надеждами. Знаете почему «ничего» можно назвать «раем»? Потому, что «после» чувствуешь «лучше б не возвращаться». Потому, что «ничто» тождественно «успокоению» (чувство завершения, будто бы когда заканчиваю читать хорошую книгу).
Но "ничего" это тоже "что-то"... но мы не знаем "что".
Люблю, коли падає перший сніг, але не знаю чому. Він наче робить все чистим, покриваючи собою.
Років 5ть назад, я також не могла пояснити, і доки я думала, наш викладач з малювання підійшов до вікна і, наче сам собі, сказав: «Сніг падає так повільно, що хочеться падати разом з ним, і бути також повільним» (пам’ятаю недослівно, але зміст; і потім я подумала «А воно таки-так!»).
post scriptum. і чому він так швидко пройшов? проте, це було, як чудо :) вирізка з фото від 20.04.09
Мені так холодно, що я не хочу знімати старого чорного полувера, не хочу одразу лягати спати, бо думаю над тим, чому в мене інша реакція. Модуль завалено. Засмучення, жаль. І більш нічого. Потім з цим буде проблем. І її питання «чи не думала ти колись звернутися до психолога?». Так, це дійсно, що ті, хто зможе мене зрозуміти, приблизно *достовірно*, їх мало. Щодо її питання. Аналізую свої відчуття. Чому? Можливо, тому, що я втрачала щось більше, ніж це, рідних, яких не повернеш, які померли, і скільки б я не ридала, до біса тих ридань, і як у вічність, у пустку кричати і ніхто не відповість? Так примітивно прив’язувати себе до чисел і напроти, там в мені любов до логіки. Дійсно «чорний ящик».
Про психологів. Важко знайти фахівця. Це коштуватиме грошей. Не важливо скільки грошей я заплачу, все одно до кінця не буде довіри до цієї чужої людини. І це також така людина як і я, в якої такі ж проблеми, або свої заморочки.
Про довіру. Колись, коли мені було 7 років, мама сказала «Не довіряй людям». Але що я могла знати про довіру? Що значить «довіра»? Типу «до» «віри»? Не можна достовірно бути впевненим, я просто довіряю, часто виявляється, що «друзі» це тільки слова, що оточують. Скільки болю (бруду) я пресую у собі, як пресують у кубики цукор, не знаю, це тільки здається, що все легко пропускається крізь себе. Не видихнувся тільки парфум.
На рисунке, мы отображаем реальность (осознанную восприятием), но каждый раз удивляет, когда природа создаёт вещи, заставляющие меня усомниться в их подлинности (на перроне, смотря на деревья).
Каждый день в нас убивают «личность» (клея рис. в конспект…).
Сильнее ранит лист бумаги (Да, почему, когда уколоться, иголкой нет крови, и только режет бумагой?).
Чем виноваты перед людьми деревья, тем, что окна людей выходили на север, и за это их срубили? (идя утром, а эти деревья здесь были давно).
Мы создаём вокруг сплошные иллюзии выводов и «первых взглядов».
залишити коментар 65
На рисунке, мы отображаем реальность (осознанную восприятием), но каждый раз удивляет, когда природа создаёт вещи, заставляющие меня усомниться в их подлинности (на перроне, смотря на деревья).
pathology в друзья